Це не стеля. Це ґрунт

Соромитеся? Відчуваєте незручність? Втрачаєте дар мови? Не знаєте куди подіти руки? Настає ніяковіння?

Мені це почуття знайоме.

Осінь дев'яносто першого. Я спецкор "Волонтера": "газети для авантюристів і шукачів пригод".

Можливо це був мій найцікавіший час.

Я відповідав за шпальту, на яку в кожен номер виставляв якусь історичну реконструкцію про волонтерів минулих століть.

Я порпався в читальних залах і писав оповідання й нариси про піратів і солдатів, вікінгів і камікадзе.

Робота була цікавою. Але прожити на зарплату й гонорари не вдавалося.

Однієї з п'ятниць я впав у відчай. Взяв пачку газет і суботнім ранком вирушив на вокзал.

Пів ночі перед цим не спав.

Поки перевертався в ліжку - придумував: "Добродії! Свіжий номер "Волонтера"! Історія наших авантюристів в Анголі. Як убити газетою. Романтична доля Вільяма Дампіра. Генеалогія "маузера"..."

Потім снилося: назустріч моїй пропозиції тягнуться руки з грішми. Різні руки. Засмаглі й бліді.

Кістляві, тонкі й міцні, ширококості. З наколками і з діамантами. З нікотиновою іржею на вказівному пальці правої руки й з вишуканим манікюром...

Я сів на здовбунівську електричку.

Години через дві з рюкзака, де спочивала пачка газет, я дістав НЗ - "чекушку". Через шість годин (у Шепетівці) я вийшов і крім зворотного квитка взяв ще й півлітру.

Чому я не зміг не тільки продавати, але й навіть запропонувати пасажирам газету?

Робітники. Сільські баби. Жінки з дітьми. Хтось у капелюсі. Хтось із зацькованим виглядом - в окулярах.

Картузи. Хустки. Порожні очі. Жебрак у проході...

Я дивився в їхні обличчя й не міг зрозуміти чому я не можу їм сказати: "Купіть газету!"...

Чому я не зміг? Адже особливих проблем зі спілкуванням у мене не було ніколи. Ні на роботі, ні в особистому житті. Були навіть фантастичні за нахабністю витівки.

Пам'ятаю вісімдесят дев'ятий рік. Колима. Вибори до Рад всіх рівнів. Я балотуюся на Росію у Центрально-Колимському національному виборчому окрузі.

Серед моїх конкурентів - комуніст, обкомівський функціонер.

Студений грудень. Автовокзал одного з райцентрів Магаданської області. Посередині зали чекання - розгублений я.

Я щойно ввійшов з вулиці. Там я бачив як мигнула габаритними вогнями чорна "Волга" мого конкурента - він вирушив у сусідній район на зустріч з виборцями, на яку я вже не міг потрапити з абсолютно банальної причини - спізнився взяти квитки на рейсовий автобус, а чорні "Волги" мене не обслуговували.

Але через хвилину я зрозумів: адже довкола ж теж мої виборці.

Через п'ять хвилин у залі чекання гула розкручена юрба жителів півночі.

Через десять хвилин переляканий начальник автовокзалу саджав мене в дощенту заповнений людьми рейсовий автобус...

Юрба автовокзалу була рідною.

Люд електрички чомусь був чужим. Я дивився на них зверху вниз. Це могли бути ті ж жителі півночі, яких пограбувала їхня країна, і які повернулися на материк. Але вони були чомусь чужими. Звернутися до них було чомусь принизливим.

Я згадую й міцніє підозра: якщо ти не можеш звернутися до людей, до людини - це частіше не твоя стеля, це, найімовірніше, - "ґрунт", на який спуститися не хочеться.

Навіть якщо перед тобою розгодований хазяїн шикарного кабінету, але тобі важко звернутися до нього - найімовірніше - це через презирство. Через твоє презирство до нього - торгаша, бандита, шахрая. І тут тобі не допоможе ніщо. Тоді роботу, яка змушує йти на зустрічі в шикарні офіси, краще кинути.

Чому я не припускаю того, що бар'єром може виявитися зніяковіння від його імені, його посади, фешенебельності інтер'єру його офісу? Чому для мене не проблема перевага мого співрозмовника?

Тому, що цей вид зніяковіння - не бар'єр. Це - відмінний трамплін для контакту. Але зніяковіння через презирство до співрозмовника - справді нездоланне...

Найближчі відкриті тренінги Деревицького